| |
Культура
Франція - справжній заповідник пам'яток історії і культури різних епох і цивілізацій. Тут збереглися печерні житла стародавніх людей епохи палеоліту, дороги, віадуки, тріумфальні арки та арени (Нім, Авіньон, Арль і Оранж), які представляють галло-римську архітектуру I століття нашої ери, численні пам'ятки романської архітектури (монастирі в Сіто і Клюні, церква в Мон-Сен-Мішель і т.д.).
Батьківщиною готичного стилю, який розвинувся з романського, став регіон Іль-де-Франс. Готика представлена такими відомими спорудами, як каплиця Сен-Шапель і собор Нотр-Дам у Парижі, собори в Шартре, Орлеані, Ле-Мані, а також у Страсбурзі. Відродження, яке прийшло з Італії в XVI ст. залишило після себе такі шедеври архітектури, як численні замки Луари, палаци Фонтенбло і Версаль.
У Франції можна побачити такі шедеври Наполеонівської епохи (неокласицизм), як Тріумфальна арка, Вандомська колона і церква Мадлен у Парижі, прекрасні споруди еклектичного XIX ст. - театр "Гранд Опера", міська ратуша Отель-де-Віль і Великий палац, знаменита Ейфелева вежа. ХХ ст. доповнило архітектуру французьких міст різноманітними будівлями в стилі модерн і такими сучасними спорудами, як Центр ім. Помпіду, Луврська піраміда і комплекс будівель у паризькому районі Дефанс.
Культурне життя країни представлене численними театрами і музеями, серед яких всесвітньо відомі Лувр і музей Д'Орсе в Парижі, а також різноманітними музичними, театральними і кінофестивалями (в тому числі Каннський). В останні роки своєрідною Меккою для туристів з усього світу став Євродіснейленд.
Найбільшу популярність у світі здобули французьке образотворче мистецтво, література і різноманітна музична культура.
Література
На території сучасної Франції існувало кілька литератур, які нерідко перебували у взаємному контакті. Найбільш рання - література кельтів (галлів), пісні та оповіді яких не збереглися; її відгалуженням стала бретонська література. На Півдні з Х ст. розвивається провансальська література. Каталонська література (в Руссільоні) не виходила за регіональні рамки. Аж до ХVІІІ ст. у Франції існувало багато літератури латинською мовою.
Середньовічний фольклор розвивається з ІХ ст. - трудові, весільні та інші пісні, оповіді, легенди, казки, які збереглися в пізніх обробках і записах. Перші писемні пам'ятки французької літератури належать до 2-ї половини ІХ ст. - твори на релігійні теми, створені в руслі латинської традиції.
У Х-ХІ ст. у військово-дружинному середовищі виникли перші епічні поеми - жести, що створювалися жонглерами, які були знайомі як з латинською традицією, так і з фольклором. Жести присвячені подіям національної історії VІІІ-Х ст.ст. (війни Карла Великого і його нащадків з "невірними", феодальні міжусобиці і т. д.), переусвідомлені в дусі свого часу. Жести, що оспівують військові подвиги одного героя, невдовзі оформлюються в цикли. З ім'ям Карла Великого і його сподвижників пов'язана "Пісня про Роланда".
ХІV-ХV ст.ст. - перехідний період для літератури Франції. Поезія, розвиваючи прийоми куртуазної лірики, вдається до формальних пошуків. Однак Гільом де Машо (близько 1300 - 77), Есташ Дешан (приблизно 1346 - 1407), Крістіна Пізанська (1363 - 1431), Ален Шартьє (1385 - близько 1434), Карл Орлеанський (1394-1465) не тільки зробили довершеними старі поетичні теми (любов до недоступної пані і т. п.), але й передали дух епохи: національну трагедію Столітньої війни 1337-1453, крах феодального світогляду, пошуки сенсу життя поза релігійною доктриною.
У кінці ХV ст. Франція вступає в період Ренесансу. Посилюються контакти з Італією, розвивається книгодрукування, зростає інтерес до античності і гуманітарних наук; панування релігійної ідеології похитнулося.
На початку ХVІ ст. французькі гуманісти Ж.Лефевр д'Етапль (1450-1536), Г.Бюде (1467-1540) та інші ставлять гострі філософські, соціальні, політичні питання, ведучи боротьбу з схоластикою і релігійною ортодоксією.
Реформу французької поезії і драми здійснили в середині ХVІ ст. поети "Плеяди" П. де Ронсар (1524-85), Ж. Дю Белле (1522-60), Р.Белло (1528-77), Е.Жодель (1532-73) та інші.
На початку ХVІІ ст. французька література переживає складний процес розвитку і перетворення реалістичних, класицистських барокових тенденцій, що намітилися в ХVІ ст.
Реалістичні тенденції в літературі багато в чому базувалися на реалістичному та епікурейському вченні П. Гассенді (1592-1655). З його філософією пов'язана діяльність т. з. лібертинів ("вільнодумців") Т. де Віо (1590-1626), М.А.Сент-Амана (1594-1661) і С. Сірано де Бержерака (1619-55), до яких приєднався також Ш.Сорель.
Розробка естетики класицизму заглиблюється в теоретичних виступах Ж.Шаплена (1595-1674), К.Вожла (1585-1650), Г. де Бальзака (1597-1654), Ф. д'Обіньяка (1604-76), які сформулювали вчення про "триєдність", про жанрову і стильову структуру літератури.
Основоположник і найвидатніший представник класицистської комедії - Мольєр (1622-73). З позицій народного здорового глузду він викрив і висміяв негативні сторони сучасного йому суспільства.
В середині і 2-й половині ХVІІ ст. класицизм, проникши в епістолярну прозу (М. де Севіньє), мемуаристику (кардинал Рец, Ларошфуко), церковне красномовство (Ж. Б. Боссюе), залишається провідним напрямком. Але поряд існують і побутові романи П.Скаррона (1610-60), А.Фюретьєра (1619-88), які іноді пов'язують з тенденціями барокко.
Вже в кінці ХVІІ ст. у французькій культурі наростають просвітницькі тенденції ("Історія оракулів" Б. Фонтенеля), але епігонський класицизм 1-ї третини ХVІІІ ст. (драматургія П. Ж. Кребійона-батька, 1674-1762) стримує розвиток просвіти. Виникає література рококо, пронизана гедонізмом і скептицизмом, показною вільнодумністю.
У 1-й половині ХVІІІ ст. провідну роль у літературі відіграє Вольтер (1694-1778) - найбільший поет-сатирик (епіграми, поема "Орлеанська діва", 1755), драматург, який поставив класицистські норми на службу просвітницьким ідеалам ("Магомет", 1742 та інші), чудовий прозаїк (повісті "Задіг", 1748, "Кандід", 1759), філософ, історик, публіцист.
У передреволюційні роки у французькій літературі поруч з сентименталізмом виникає передромантизм (Ж.Казот, 1719-92); у Е.Парні (1753-1814) елегійні мотиви, які віщують романтизм, поєднуються з загостреною антирелігійністю та прийомами рококо.
З початку ХІХ ст. домінуючим напрямком у французькій літературі стає романтизм. Феодальну реакцію на революційні події відобразив з позицій захисту християнської релігії консервативний романтизм, який заперечував "вільнодумність".
Революційний підйом 30-40-х рр. сприяв інтенсивному розвитку прогресивного романтизму, створив передумови для реалістичного осмислення сучасних суспільних відносин. Французький критичний реалізм з початку свого виникнення поєднував гостроту постановки корінних соціальних проблем, широту історичного обхвату з живописним зображенням конкретних життєвих явищ. Риси реалізму виявляються в памфлетах П.Л.Кур'є (1772-1825), в сатиричних віршах і піснях П.Ж.Беранже (1780-1857), Е.Моро (1810-38), О.Барб'є (1805-82). Найкраще він виражений у романах Стендаля (1783-1842) і О. де Бальзака (1799-1850).
В умовах технічного і наукового прогресу 60-70-х рр. розвивається пригодницька, науково-фантастична література - романи Ж.Верна (1828-1905). Збільшується інтерес і до гуманітарної культури (історія мистецтв, релігій та інші): "Історія походження християнства" (т. 1-8, 1863-83; Ж. Е. Ренан, 1823-92).
У поезії кінця ХІХ ст. найбільш впливовим напрямком був символізм - С.Малларме (1842-98; еклога "Післяполуденний сон фавна"), П.Верлен (1844-96), Рембо (вірш "П'яний корабель", сонет "Голосні"), П.Фор (1872-1960). У руслі натуралізму розвивалася творчість П.Алексіса (1847-1901), О. Мірбо (1850 - 1917).
1-а світова війна 1914-18р.р. і Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії знаменують новий етап у розвитку французької літератури. Романи "Вогонь" (1916) і "Ясність" (1919) А. Барбюса (1873-1935) - родоначальника соціалістичного реалізму у французькій літературі - відобразили зростання революційної свідомості французького народу. Барбюс у 1919р. створив міжнародну організацію письменників "Кларте" для захисту Радянської Росії, боротьби за мир.
Зміцнення позицій критичного реалізму яскраво виявилося в творчості Р. Мартен дю Гара (1881-1958), Ф.Моріака (1885-1970) і Дюамеля.
В дусі критичного реалізму розвивалася в 20-30-і рр. творчість Вільдрака (п'єси "Пароплав "Тінеситі"", 1919. та інш.), Р.Доржелеса (1886-1973; роман "Дерев'яні хрести", 1919), А.Моруа (1885-1967; "Перші розповіді", 1935), М.Арлана (р. 1899; збірка новел "Найкращі дні нашого життя", 1937), Ж.Бернаноса (1888-1948; роман "Щоденник сільського священика", 1936), Л.Гійу (р. 1899; роман "Чорна кров", 1935), А.Арну (1884-1973) та М.Еме (1902-67).
У роки 2-ї світової війни 1939-45р.р. народжується література антифашистського Опору. Висока ідейність і громадянськість обумовили масштабність і художню значущість патріотичної поезії Опору: "Відкрита книга II" (1942) та "Поезія і правда 1942" (1942) Елюара, збірки Арагона "Ніж у серце" (1941), "Французька зоря" (1945), цикл трагічних віршів "Бойня" Е.Гільвіка (р. 1907), вірші Мадлен Ріффо (р. 1923; збірка "Стислий кулак", 1945).
Музика
Джерела розвитку французької народної пісні, яка є основою музичної культури країни, беруть початок від древнього фольклору кельтських, галльських і франкських племен, які населяли територію сучасної Франції. Образотворчі і літературні матеріали, що збереглися, свідчать про важливу роль музики і танцю в суспільному житті, сімейному побуті, релігійних обрядах.
Для французької народної пісні характерні витонченість і гнучкість мелодії, тісний зв'язок слова і музики, чіткість побудови. Типовий ритм 6/8 (у танцювальних піснях - 2/4), переважаючі лади - мажор і натуральний мінор. Часто в приспівах зустрічається повторення звукосполучень неважливого змісту. Серед жанрів старовинних народних пісень - компленти (пісні-скарги), танцювальні, застільні, пастушачі (пастурели), любовні, весільні, професійні пісні.
З початку ІV ст. християнська церква все частіше використовувала в богослужінні народно-пісенні наспіви, пристосовуючи їх до латинських текстів. У VІІІ ст. ранні галліканські форми християнської літургії витісняються григоріанським хоралом. Музика була покликана посилювати містичний вплив латинських текстів. З часом, зберігаючи елементи григоріанського кодексу, церковна музика зазнає значних змін (вводиться французька мова).
Нарівні з культовою набула поширення світська музика, яка звучала при дворі франкських королів, у замках феодалів.
В ХІ-ХІІІ ст.ст. розвивається музично-поетичне мистецтво мандруючих співаків - трубадурів (Гільом IX - герцог Аквітанський, Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн, Дж. Рюдель, Г. Рікьєр).
Розвиток економіки і культури міст (Тулуза, Монпельє, Лімож, Аррас та інших) сприяв виходу поетів-співаків з міських станів, які внесли свої особливості в тематику і жанри мистецтва трубадурів і труверів. Розвиток міської культури сприяв розквіту багатоголосся, ранні зразки якого відносяться до ІХ-ХІV ст.ст. Вже в ІХ ст. церковні музиканти почали з'єднувати в одночасному звучанні дві мелодії (діафонія, або паралельний органум).
Одну з перших французьких опер створив композитор Р. Камбер, який написав разом з поетом П.Перреном оперу "Пастораль" (1659). У 1669р. вони отримали патент на організацію постійного оперного театру, який відкрився у 1671р. (оперою "Помона") під назвою "Королівська академія музики".
З початку ХVІІІ ст. великого розмаху набуло мистецтво клавесиністів, передусім Ф.Куперена, який затвердив витончений і виразний стиль клавесинної музики, а також Ж.Ф.Дандріє, Ж.Ф.Рамо. В середині ХVІІІ ст. з'явилася також симфонія (Ф.Ж.Госсек). Однак провідним жанром французької музики ХVІІІ ст. залишалася опера.
Велика французька революція внесла нову течію в музичне життя. Стали відомими талановиті композитори - Е.Мегюль, Госсек, Л.Керубіні, Ж.Ф.Лесюєр. Нова соціальна функція музики, породжена революційною обстановкою, привела до створення масових жанрів, у тому числі маршів і пісень, композицій для кількох хорів та оркестрів. Створювалися патріотичні пісні. У 1792р. К.Ж.Руже де Лілем була написана "Марсельєза", яка згодом стала державним гімном Франції.
Яскравим вираженням французького музичного романтизму 1-ї половини ХІХ ст. стала творчість найбільшого композитора, диригента і критика Г.Берліоза, автора романтичного програмного симфонізму ("Фантастична симфонія", 1830).
В середині ХІХ ст. спостерігається поступове нівелювання жанрів комічної і великої опери. Традиції комічної опери продовжила оперета - типове породження Другої імперії (період захоплення кафе-концертами, театральним ревю, мистецтвом шансоньє, канканом). У той же час французьку оперету відрізняла яскраво виражена сатирична спрямованість і злободенність.
На зламі ХХ ст. у французькій музиці зароджується імпресіонізм. Основоположником і найяскравішим представником цієї нової течії був К. Дебюссі, новаторська творчість якого (оркестрові твори "Ноктюрни", 1897-99; "Прелюдія до "Післяполудня фавна"", 1892-94; "Море", 1903-05; опера "Пеллеас і Мелізанда", 1902, інші) вплинула на розвиток музики ХХ ст. Імпресіоністські тенденції знайшли відображення і в творчості найбільшого майстра французького музичного мистецтва М.Равеля ("Болеро" для оркестру, 1928; балет "Дафніс і Хлоя", 1911; опери "Іспанська година", 1907; "Дитя і чаклунство", 1925), який відіграв особливу роль в оновленні тембрової і гармонічної палітри симфонічної і фортепіанної музики.
Після 1-ї світової війни 1914-18р.р. у музичному мистецтві Франції затверджуються тенденції неокласицизму, експресіонізму, конструктивізму. Провісник конструктивізму композитор Е.Саті спільно з драматургом і живописцем Ж.Кокто очолив рух молодих композиторів проти імпресіоністської витонченості, за "мистецтво повсякденності". Серед їхніх послідовників були композитори А.Онеггер, Д.Мійо, Ф.Пуленк, Ж.Орік, Л.Дюрей, Ж.Тайфер, які утворили творче об'єднання "Шістка". Значно вплинула на них музика І.Ф.Стравінського, а також нові тембри і ритми американського джазу, що виник у Європі.
Після закінчення 2-ї світової війни музичне життя Франції пожвавилося. Паризькі театри відновили постановки опер і балетів французьких авторів, у концертах зазвучали твори вітчизняних композиторів, які раніше були заборонені. Активізувалася діяльність композиторів Мессіана, Пуленка, Мійо, Жоліве, Соге, Оріка, Даніель-Лесюра, Ж.Франсе, М.Ландовськи, А.Дютійє та інших.
В числі найвидатніших французьких виконавців ХХ ст.: диригенти - К.Шевільяр, П.Монте, І.Маркович, А.Клюїтенс, Ш.Мюнш, Л.Форестьє, П.Паре, Ш.Брюк, С.Бодо, Ж.Мартінон, П.Булез; піаністи - Л.Дьємер, І.Нат, А.Корто, М.Лонг, Р.Казадезюс, С.Франсуа, Ж.Б.Пом'є, М.Брюшольєрі, М.Ааз; скрипалі - Ж.Тібо, З.Франческатті, Ж.Неве; віолончелісти - П.Фурньє, П.Тортельє; органісти - Ш.Турнсмір, Ш.Відор, М.Дюпре, М.Дюруфле; співаки - Д.Дюваль, Ж.Креспен, Ж.Жироду; шансоньє - А.Брюан, М.Шевальє, Містангет, Е.Піаф, С.Реджані, Ж.Беко, Ш.Трене, Ж.Брассенс, М.Матьє та інші.
|
|
